Наукова вичерпаність еволюціонізму

Богдан Рудий

 

З наведеного в роботі “Криза еволюціонізму” (http://cris-evol.com) розгляду ясно видно непослідовність та неспроможність спроби матеріалістично пояснити походження Всесвіту та живих організмів. Гіпотеза про самоорганізацію “від електрона до людини” виявилася хибною. У матерії немає “внутрішньої сили”.

Еволюціонізм сьогодні знаходиться не більше, не менше, як у стані спростованості. Його спростовано. Усі основні його засади виявилися хибними:

–        Теорія великого вибуху не є теорією, бо побудована на алогізмах. Самозбірка Всесвіту неможлива.

–        Самозбірка першої клітини є подією неймовірною.

–        Для переходу від одно- до багатоклітинних причин немає.

–        Скам’янілості рішуче спростовують ідею єдиного видового дерева.

–        Механізм мутацій виявляється недієвим.

–        Природний добір без дієвого механізму мутацій не є дієвим.

 

Як слушно зауважив противник уніморфізму, еволюціоніст Н. Макбет,

“Дарвінізм дискредитував себе на практиці. Єдина ціль та завдання дарвінізму є показати, як сучасні форми пішли від давніх форм, тобто полягає у конструюванні надійних філогенезів (генеалогій або родових дерев). У цьому він себе повністю дискредитував.”[1]

“У поясненні еволюції у нас немає ані йоти факту.” [Фізіолог Комісії з атомної енергії США Т. Тагмісян][2]

“Ми мали вже досить Дарвінських помилок. Час гукати:  ‘А король голий!’.” [К. Хсу, геолог Цюріхського геологічного інституту][3]

“Еволюціонізм — це казка для дорослих. Ця теорія ніяк не посприяла прогресу науки. Вона непотрібна.” [Директор Зоологічного музею, екс-президент Страсбурзького біологічного товариства, Л. Бунур][4]

Якщо імовірність самозародження клітини помножити на імовірність саморозвинення органів та систем, вийде безмежно близьке до нуля число. А помножмо це число на імовірність самозбирання/самозвиття атому. Результат, певно, не можна буде записати у формі дійсного числа, а лише “комплексного”. Може оце і є “магічна формула еволюції”, про яку розповідають учням?

 

Попри це, еволюціоністи продовжують публічно заявляти, що скам’янілості підтверджують ідею спільного предка, що з’ясування структури ДНК надало надзвичайно переконливі підтвердження еволюції, та що еволюційна ідея є настільки ж безсумнівною, як округлість Землі! — Усе навпаки. Така зухвала й масштабна дезинформаційна пропаганда не так часто трапляється в науці. Ми живемо в унікальний період та є свідками парадоксальної ситуації, повірити в існування якої у майбутньому буде нелегко:

 “Теорія еволюції буде одним з найбільших жартів... в майбутніх книжках з історії. Прийдешні покоління дивуватимуться, як настільки слабка і сумнівна гіпотеза могла користуватися такою неймовірною довірою, яку вона має тепер.” [Філософ М. Маґеридж][5]

Більшість учених-еволюціоністів просто не обізнані з аргументами проти еволюціонізму. Не маючи у своєму розпорядженні альтернативної інформації, вони перебувають у стані засліплення.

Ситуація з еволюціонізмом слугує яскравим прикладом того, як важливо вчасно визнавати помилку. Помітивши, що фундамент закладено криво, варто якомога скоріше перекласти його, аби потім не впала ціла будівля.

Викладання еволюціонізму на тлі численних contra — це не солідно. А якщо шановні панове з Міністерства Освіти вважають інакше, тоді хотілося б запитати, чи не готують вони академічний курс Нірвани та Кришнаїзму для викладання у навчальних закладах? Досить релігії “Великого Само” у школах та університетах. Матерія не самоорганізується:  ні польова, ні атомарна, ні клітинна — ніяка.

Ідея “Само” здалася еволюціоністам вірогідною, і вони повірили, що незабаром буде віднайдено підтвердження. Минуло багато часу, а підтверджень все немає. Однак, еволюціоністи не зрадили віру батьків і продовжують вірити, що як не вони, то їхні онуки доживуть до тієї щасливої миті, коли будуть знайдені чіткі підтвердження еволюції. А поки вони експлуатують свої соціально-політичні досягнення та переконливим тоном придушують прояви паніки серед ошуканої наукової громадськості.

Віра в науці не є поганою річчю, бо віра/довіра є фундаментом розумової діяльності. Ми довіряємо чомусь, бо на те є підстави. Ступінь довіри = ступеню вагомості підстав. Якщо для віри у певну наукову гіпотезу є наукові підстави, то треба в неї вірити (адекватно підставам). Коли ж має місце переконаність у якійсь гіпотезі без достатніх на те розумових підстав або після спростування гіпотези, то таке явище називається або засліпленням, або фанатизмом (залежно від величини наполегливості). Можна вивчати “наукове” засліплення/фанатизм як окреме інформаційне явище, яке дійсно еволюціонує від примітивного до глобального, заполоняючи своїм гіллям усі сфери науки.

Від початку 1970х років провідні палеонтологи офіційно визнали відсутність проміжних форм серед скам’янілостей. Подальші біологічні та математичні дослідження ще більше підтвердили хибність засад еволюціонізму. Але, переконавши за попередні десятиріччя освічену громадськість у “фактичності” еволюції,  еволюціоністи постали перед необхідністю визнання кардинальної теоретичної помилки. Таке становище є дуже незручним:  люди вже захистили докторські роботи у цій темі, підготували не один десяток випусків студентів, змінили напрям думок цілої цивілізації, — і тепер зізнаватися перед світом у помилці, оголошувати “гласність та перебудову”?! “Може ліпше посилити демагогію та дожити спокійно, а там хоч потоп?” — Схоже, саме такою думкою керуються автори підручників та енциклопедій, коли пишуть:

“Не існує, мабуть, жодної іншої ідеї у будь-якій галузі науки, яка була б настільки повно перевіреною і так ретельно опрацьованою та підтвердженою, як ідея про еволюційний початок живих організмів.”[6]

Проте, здається, наведеного на попередніх сторінках обсягу аналізу еволюційної ідеї достатньо, аби побачити неправдивість таких заяв.

Хочеться сподіватися, що більшість авторів посібників не свідомо ухиляються від аргументів проти еволюції, а просто самі є жертвами науково-соціологічного засліплення. Пересічного дослідника еволюціонізують зі шкільної парти, тому не дивно, що йому важко без сторонньої допомоги вибратися з “теорії-ями” батьків-засновників, в якій він перебуває разом із безліччю інших колег, та побачити, що яму треба копати зовсім не в цьому місці[7]. Мільйони пересічних науковців сумлінно працювали й працюють “у рамках” еволюційної теорії, покладаючись на “офіційну” позицію. Ті ж порівняно нечисленні особи, які таку позицію могли б змінити, за якихось причин не діють рішуче. Тому науковий світ, за винятком вузького кола фахівців, продовжує вірити у наукову міць ідеї про самоорганізацію матерії.

Радянський інформаційний простір дбайливо фільтрувався політиками-еволюціоністами, через що, для більшості з нас звістка про лженауковість самоорганізаційного вчення прозвучала шокуюче. А на Заході вже понад чотири десятиріччя точаться суперечки щодо основ еволюціонізму, та більшість біологів офіційно полишили ці основи, і чимраз більше їх сумнівається у дієвості “магічної” формули мутації + природний добір чи серйозно сприймають ідею спонтанної самозбірки:

“У ‘новій’ палеонтології... офіційно визнана систематична відсутність проміжних ланок, та робиться спроба побудови нової еволюційної моделі, яка б краще відповідала палеонтологічним даним.”[8]

Але на розголошення біологічного “секрету Полішинеля” накладено табу.

 

Хочеться наголосити, що самоорганізація як термін не відкидається нами взагалі. В принципі, значну частину усіх явищ природи можна підвести під цей термін:  і формування сніжинки з краплі, і утворення карбонових нанотрубок, і перетворення газу на рідину, і виникнення коливань у резонаторах, і генерація акустичних коливань в діоді Ганна, і утворення вихору при зустрічі двох потоків, і виникнення інтерференційного малюнку, і навіть прецесія в гіроскопі при спробі повернути його вісь. Але ми розуміємо, що така самоорганізація є продовженням порядку, є наслідком не хаосу, а складної внутрішньої структури, алгоритмічної будови. Це умовна самоорганізація.

 

Хибність ідеї самоорганізації міститься вже у самій назві:  само = випадок, організація = алгоритм, але ж алгоритмічна інформація не виникає випадково. Не існує процесів, де б вона самопродукувалася.

Продукування інформації властиве лише інтелекту. Польовий субстрат та всі його наступні рівні “звитості” є засобом вираження якогось інтелекту. Інформація не притаманна матерії, вона є зовнішньою компонентою у матерії. Інформація, у даному випадку, є складним (тобто алгоритмічним) способом організації матерії, первісним планом. Сама по собі протоматерія, польовий субстрат, з якого, мабуть, складається все, не має сили самоорганізовуватися. Компонентою, яка замикає коло, є не “самоджерело”, а зовнішній Творець із його задумом та здатністю керувати.

Ідея самофункціонування природи — то одне, а ідея самовиникнення природи — то зовсім інше. Виявити, що елементи природи підпорядковуються кільком законам та “обертаються” у якихось циклах, “працюють на автоматі” — то одне, а виявити, що сама природа з’явилася “автоматично” — то зовсім інше. Після успіхів “матеріального” розв’язання багатьох питань функціонування природи, у людства з’явилася спокуса спробувати аналогічно розв’язати питання походження природи. Спроба перенести логіку самодостатніх процесів, логіку “Само” на проблему Походження не вдалася.

Ба більше, — з’ясування хибності ідеї “Само” призводить до необхідності внесення “коефіцієнтів зовнішньої керованості” до ідеї автоматизму природи, необхідності мати на увазі справжнє першоджерело. Природні процеси “зациклені”, але є першоджерело, інтелект, який їх зациклив та не залишив, мабуть, некерованими.

 

Будь-яка гіпотеза має право на існування ... доки її не спростовано. За часів Дарвіна, коли не знали про гени, про кодовий (а значить, інтелектуальний) характер ДНК, про нульову кількість проміжних форм серед скам’янілостей й не було до чого застосувати імовірнісні оцінки, ця гіпотеза була цікавою. Тривожними дзвониками для неї були лише деякі очевидні якісні недоречності, як-от, відсутність селекційної переваги (тобто підстав для трансформації) у багатьох рослин, надто висока складність органів та систем[9] тощо, і, звичайно, сумніви самого Дарвіна у власній теорії. Але, в міру того як в науці накопичувалося дедалі більше (і достатньо) фактичного матеріалу для перевірки окремо кожної з еволюційних засад, як колекція скам’янілостей ставала дедалі повнішою, як проводилися оцінки імовірності самозародження та чимраз очевидніше вимальовувалась сумнівність сприятливості мутацій, потрібно було негайно повернутися до перегляду основ. Замість цього, якимось дивним чином, еволюціоністи продовжили свою “переможну ходу”, записали в усі підручники та енциклопедії, що еволюція “є фактом”, і мерщій перейшли до якихось третьорядних нюансів.

Повторимося, що розповідаючи про теорію еволюції, її апологети схильні уникати обговорення основних її положень, а одразу ж переходити до якихось під-теорій, підпунктів третього рангу (молекулярно-біологічні розрахунки, генетичний дрейф, вільна природа генів, популяційні хвилі, теорія нейтральності тощо), судити про які нефахівцеві важко. Про ідею еволюційного походження організмів вони згадують як про факт і дивуються, як можна запитувати про конкретні підтвердження цього “факту”, “якщо це вже факт!”. Що справді варте їхньої уваги, так це розглядування світу крізь фарбовані окуляри еволюції:

 “Еволюціоністів більше не цікавить отримання підтверджень факту еволюції, а радше те, які знання можна отримати з різних підтверджень.”[10]

Таке небажання перевіряти справжність “факту” можна порівняти з провокаційним запитанням:  “П’ять плюс сім буде одинáдцять чи одúнадцять?”, тоді як п’ять плюс сім буде ні перше, ні друге, а дванадцять. Ні, — слова “п’ять плюс сім”, тобто основи теорії, взагалі не згадуються (щоб не давати “зайвої” їжі для розуму), а пропонується негайно перейти до правої частини рівняння й обговорити її правопис та вплив на інші рівняння. Жодного сумніву у тому, що 5 + 7 = 11 бути не може, — з Вас будуть кепкувати!

 

Серед засад наукового способу пізнання чільне місце посідає об’єктивність та неупередженість при розгляді фактичного матеріалу. Проте, у галузях, що мають безпосередній дотик до еволюційної гіпотези (біологія, геологія та ін.), чомусь відбувся відхід від доброї традиції “відкритого розуму”:

“...Для ученого більше не вважається обов’язковим підходити до своєї роботи виключно зі спостереженням, уникаючи будь-яких упереджених теорій. ... Усі біологи піддають сумніву припустимість виключно скептичної позиції. Вони стверджують, що скептик повинен запропонувати кращу теорію, ніж та, яку він критикує. Так, професор Ернст Мейр з Гарварда [найшанованіший серед живих еволюціоністів] відмітає цілком слушні заперечення на підставі, що заперечувач не надав ліпшої пропозиції. Спочатку я думав, що то недолік особисто Мейра, але з цим стикаєшся так часто в інших місцях, що це, мабуть, поширена думка. [Еволюціоніст Н. Макбет]”[11]

В науці де факто наявна “еволюційна доцільність”:  “Такі й такі дані ми приймаємо, бо вони не зачіпають Стовпа Науки, а інші дані ігноруємо, як невірогідні.”

Найбільшою ганьбою для ученого є свідома необ’єктивність. Математик та археолог І. Коен дуже добре окреслив проблему “наукового” засліплення:

 “Не можна дозволяти процвітати будь-якій конфронтації, що підриває та нищить сам той Фундамент, на якому зведено наукову методологію та дослідження. ...Це конфронтація між науковою об’єктивністю та закоренілим забобоном, між логікою та емоціями, між фактом та фікцією. ...У підсумку, об’єктивна наукова логіка мусить перемогти, незалежно від кінцевого результату, незалежно від того, скільки уславлених часом ідолів доведеться при цьому поскидати...”[12]

Вихід зі становища “видющі” учені вбачають у рішучому поверненні до об’єктивності:

“Якщо теорія суперечить фактам або розуму, вона приречена на неповагу... Чи пропонується краща теорія, чи ні, — не має значення. ... Зрештою, захищати теорію еволюції та стояти за неї до останньої краплі крові не є обов’язком науки — незалежно від того, наскільки алогічні та непідтверджені висновки це пропонує... Якщо у процесі неупереджених наукових міркувань рішення нашої проблеми бачиться у створенні зовнішнім суперінтелектом, тоді давайте відріжемо пуповину, що так довго тримала нас прив’язаними до Дарвіна. Вона душить та стримує нас.”[13]

Казка про роботів і учених, наведена на початку книги, слушно відображає інтелектуальну ситуацію на сучасній Землі — ситуацію безсумнівної й загальної підтримки ідеї самоорганізації. Напрям логіки науковців дуже оригінальний:  що вищий ступінь організації, то більше прихильників ідеї “Само”.

Відхід науки від науковості у проблемі Походження можна жартома пояснити переходом кількості в якість. Якщо ми знаходимо на Марсі космічний корабель, ні у кого не виникає сумніву, що то хтось його зробив. Коли ж рівень складності цього корабля виявляється безмірно великим, і до всього, ми з вами виявляємося його пасажирами без розуміння, як ми на нього потрапили та куди з нього відходимо, — тут мудрі голови починають дуже сумніватися та казати про самоорганізацію. Яка різниця між двома космічними кораблями? — у рівні складності? Кількість/міра складності у деяких головах переросла на нову якість.

Неосяжний, фантастичний рівень складності Всесвіту всього лише відображає велич Творця.

Замість толерантного ставлення, як толерують божевільних, алогічній гіпотезі самозбірки присвячено всю серйозність, повагу і довіру. Ідею “Великого Само” таки потрібно було перевіряти, — не тому, що вона має яку-небудь вірогідність, а за інших причин. Але не можна було настільки неадекватно довіряти їй. Шкода, що виникає потреба спеціально вказувати на ці речі.

Відхід учених-еволюціоністів від засад науковості наробив багато шкоди. Утім, позитивним моментом розвитку еволюціонізму стало те, що альтернативна сторона була повністю вислухана. Еволюціоністи залучили “до себе на роботу” мільярди доларів, провели всі основні дослідження та поставили всі експерименти, про які мріяли. Вони сповна висловили свій погляд. І ...   І всім обізнаним із результатами цих експериментів об’єктивним ученим стало ясно, що еволюціонізм не має вагомих підтверджень своєї правильності:

 “...Кожна окрема концепція, яка висувається (та згодом коригується) теорією еволюції, є уявною, бо не підтверджується науково встановленими фактами з мікробіології, скам’янілостями і теорією імовірностей. Дарвін помилявся... Теорія еволюції — мабуть, найгірша помилка, зроблена в науці.” [Математик і археолог І. Коен][14]

Великий позитивний момент полягає у загальному проясненні питання. На початку минулого сторіччя існувало дві теорії Походження:  креаційна та еволюційна[15]. Наявність двох конкурентних теорій була свідченням неясності проблеми у громадськості. Зараз же, коли одну з теорій/гіпотез фактично спростовано, питання прояснилося.

У моделі створення (креаційна модель) на невеликий час з’явився опонент у вигляді ідеї “Само”. Невдовзі його спростували. Тепер модель створення знову без конкурентів. А то був головний конкурент. Цікаво, що модель створення знаходить щораз більше підтверджень, незалежно від стану інших моделей.

Якщо все постало не шляхом створення зовнішнім інтелектом, тоді як? Як інакше пояснити безмежно високу організованість всього сущого? — Для ідеї “Само” дати пояснення виявилося не під силу. Створеність не має альтернативи. Відтак, скажімо, відверто по радіо й телебаченню про те, що для створеності як поясненню високої організації наука не має серйозної альтернативи. Будьмо чесними й запишімо це чітко в навчальних посібниках та енциклопедичних довідниках.

Вирішенню підлягає питання “Створено Всесвіт, чи ні?” Це питання є цілком самостійним. Його вирішення не можна прив’язувати до вирішення інших питань — про походження самого Творця, про конкретні характеристики першоматерії тощо. Але в освічених колах намітилася тенденція робити саме таке пов’язання:  “Як Ви не готові розповісти, ‘хто і як створив Творця’, то ми не будемо слухати й про те, чи є у Всесвіту Творець.”

Коли ідеться про устрій Всесвіту, то тут загально прийнятим є принцип дослідження об’єкта частинами, крок за кроком. Ставиться, приміром, задача встановити, чому вуглець може утворювати три різні матеріали (алмаз, графіт, вугілля) або, чому скло не пропускає ультрафіолетове випромінювання; проводиться дослідна робота, й отримується конкретний результат у вигляді теорії або технології. Ділянка картини з’ясована. Ніхто не ставить перед собою завдання з’ясування всього Устрою одразу. У випадку ж походження Всесвіту до Вас можуть висунути вимогу абсолютності:  або усі відповіді одразу, або нічого. Методологія дослідження мусить бути однаковою — по частинах. З’ясуймо зараз одне питання-частину — “Створено Всесвіт, чи ні?”

Про походження самого Творця у нас дійсно немає відомостей. Чи йдеться про Творця в однині, чи як колектив, а чи взагалі наші категорії (однинність/множинність тощо) придатні до адекватного опису створювача цих категорій — це не має жодного значення для розгляду питання “Створеність чи самоорганізація?”. Творець виступає для нашої системи однією одиницею, зовнішнім інтелектуальним джерелом. Структура цієї одиниці — то вже інша справа. Для відповіді на питання “Наш віз сам їде вгору чи якийсь зовнішній чинник тягне його вгору?” не обов’язково дізнаватися, звідки той чинник бере силу чи звідки він взявся.

Отже, створено Всесвіт, чи ні? — Як видно з попереднього розгляду, Всесвіт однозначно створено. Із питанням про походження Всесвіту все є і завжди було зрозумілим:  Всесвіт має Творця. Існування Творця завжди було науково доведеною річчю. Навіть до появи Дарвіна це було очевидним, бо основним аргументом створеності Будинку є не спростування еволюціонізму, а велика алгоритмічна складність — настільки складні об’єкти не утворюються самі. Для кого це не очевидно, той заблукав між двома соснами (на наш погляд).

Коли питають, як довести існування Творця, відповісти можна лаконічно — “Код ДНК.” Або — “Правила руху електрона.” Або більш загально — “Рівень організаційної складності Всесвіту.”

Якщо і є якась універсальна, спільна для всякої матерії річ, то це аж ніяк не “внутрішня сила самоорганізовуватися”, а спільність проекту та повна керованість від електрона до ситуацій. Щоправда, живому в цьому проекті виділено власну волю, тому ним керувати складніше.

Теза “Все еволюціонує, ускладнюється” у застосуванні до матеріальних об’єктів неправильна. Вона придатна лише для нематеріального світу ідей. Усе інше не ускладнюється. Правильною є теза “Все за проектом”.

Створеність — центральний момент дійсності. Однак, доводиться констатувати, що впродовж останніх 150 років терміни створення та творець в науці практично не вживають, адже це загрожує науковій репутації доповідача. Складність ситуації ученого, що наважується йти шляхом своєї логіки “надто далеко”, можна побачити з таких роздумів професора фізики Манчестерського університету:

“Коли ж жива матерія не виникла від переплетіння атомів, сил природи та радіації, як тоді все постало? Є ще інша, не шанована зараз теорія, яка базується на ідеях Лямарка:  якщо організмові потрібне вдосконалення, — він розвине його і передасть нащадкам. Мені здається, що нам слід піти далі неї та визнати, що єдиним прийнятним поясненням є створення. Я знаю, що це анафема для фізика, як це і є для мене, але ми не повинні відкидати теорію, яка нам не подобається, якщо експериментальні дані її підтверджують.”[16]

Не забуваймо, що завдання науки полягає у пізнанні природи та встановленні справжньої/адекватної картини світу. Якщо у цій картині знайдеться місце Творцю, — що в цьому страшного? Якою виявиться картина — такою виявиться. Ми ж не станемо її штучно викривляти:  як ми справжні учені, то нам потрібна й справжня картина.

Еволюціонізм, будучи, в сутності, вченням про “Велике Самоорганізуюче Джерело” або “Велике Само”, не має на сьогодні ані практичних підтверджень, ані концептуальної сили. Розклад фактів про світобудову не залишає для нього жодного місця. Еволюціонізм саморозпустився. Самоорганізаційна ідея у проблемі Походження збанкрутувала.

Оскільки основи матеріалістичного тлумачення походження світу щораз більше виявляються хибними, зрозумілим стає перехід чимраз численніших учених на позиції креаційної картини світу — картини світу, у якій все довкола нас є ретельно спроектованим та свого часу реалізованим. Питання “Ким?” вимагає окремого розгляду та не входить до завдань цієї роботи. Єдине завдання цієї роботи полягає у простому порівнянні постулатів концепції еволюції (еволюції “від протовакууму до неживої матерії/Всесвіту”, “від неживого до живого”, “від амеби до людини”) із дійсністю та донесенні до громадськості відомостей про справжній сучасний науковий стан еволюціонізму.

Матеріалізм втрачає свою останню надію в особі еволюційного вчення. Спроба підживити згасаючу віру в матерію синергетикою даремна — прикладів здатності хаосу продукувати алгоритмічну інформацію досі не знайдено. Дехто[17] вже звертається до наведеного в якості жарту “деградаційного вчення” (див. розділ 2.7).

Як видно з зібраних аргументів, слова еволюціоніста та анатоміста Сера З. Цукермана, сказані ним про фізичну антропологію як окрему ділянку біології — “справедливо запитати, чи багато науки у цій сфері взагалі”[18] — можна поширити на всі галузі науки, що мають теорію еволюції в основі.

Сміливо про теорію еволюції пише С. Ловтреп:

“Мені здається, що ніхто не заперечуватиме, що великою невдачею є, коли ціла гілка науки стає жертвою фальшивої теорії. Але саме так сталося в біології.  ...Я гадаю, що колись Дарвінський міф буде кваліфіковано найбільшим обманом в історії науки. Коли це трапиться, багато людей запитуватимуть:  Як таке могло статися?...” [Еволюціоніст С. Ловтреп][19]

Розбудовані на Еволюціонізмі постулати, моделі й теорії не мають наукових підстав для свого існування.

 

 


[1] Macbeth N. A Third Position in the Textbook Controversy // Am. Biol. Teacher — No. 8 (1976) — Р. 495.

[2] Як цитовано в:  Mitchell N.J. Evolution and the Emperor’s New Clothes. — 3D Ent., 1983, title page.

[3] Hsu K. Darwin’s Three Mistakes // Geology — Vol. 14 (1986) — P. 534.

[4] Як цитовано в:  Rusch W.H. Analysis of So-Called Evidences for Evolution // The Advocate — (Mar. 8, 1984) — P. 17.

[5] Muggeridge M. Pascal Lectures. — Ontario, Canada: University of Waterloo.

[6] The New Encyclopaedia Britanica. — Vol. 18, 1994. — Р. 861 (підкр. додано).

[7] Перефразовано за Де Боно Э. Рождение новой идеи. — М.: Прогресс, 1976. — С. 25-26.

[8] Юнкер Р. та ін. История происхождения и развития жизни. — Минск, 1997. — С. 207 (підкр. дод.).

[9] Дарвіна доводили мало не до відчаю міркування про складність ока  (Дарвин Ч. Происхождение видов путём естественного отбора — СПб: Наука, 2001. — С. 153).

[10] The New Encyclopaedia Britanica, 15th ed. — Vol. 18, 1994 — Р. 860.

[11] Macbeth N. Darwin Retried:  An Appeal to Reason. — Boston: Gambit, 3rd Printing, 1978. — P. 6.

[12] Cohen I.L. Darwin Was Wrong — A Study in Probabilities. — Greenvale, New York, 1984. — Р. 6-8.

[13] Там само, с. 214-215.

[14] Там само, с. 209-210

[15] Інші ідеї, як наприклад, гіпотеза панспермії або переселення інопланетян, виходять за межі умоглядних припущень.

[16] Lipson H.S. як цитовано в:  The Quote Book. — Australia, 1984. — P. 5 (підкр. додано).

[17] Згідно популярної гіпотези Тімоті Лірі, ДНК від початку є складнішою, ніж усі форми її прояву в організмах, та всі види організмів є “штучно обмеженими”. Див.:  Leary T. The Molecular Revolution. — Ronin Publishing, 1968.

[18] Zuckerman S. Beyond the Ivory Tower. — London: Taplinger Publishing Company, 1970. — Р. 64.

[19] Lovtrup S. Darwinism: The  Refutation of a Myth. — London: Croom Helm, 1987. — Р. 422.